СПОМИН ПРО ІВАНА БАЛЮКА

Джерело:

Національне товариство ім. Шевченка, Український архів, том XXVII «Бучач і Бучаччнина» історично- мемуарний збірник, 1972,  стор.  154-163.

Мирон ЗАКЛИНСЬКИЙ

«А МИ ТУЮ СТРІЛЕЦЬКУЮ СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО…»

(Спомини з визвольної війни)

СПОМИН ПРО ІВАНА БАЛЮКА

Життя осліплює нас, як фголетний блиск грому.                                                                   І заки очі наші привикнуть — вже минає.

(З китайської співанки)

Я познайомився з Іваном Балюком при кінці серпня 1914 р. в день виїзду УСС-ів зі Стрия на Закарпаття. Вантаження було довге й томливе. Сотня, що до неї я належав, примістилася вже на льорах довженного товарового поїзду. На двірці було гамірно і гаряче, на льорі тісно й невигідно. Хмари куряви неслися повітрям. Я сів під стіною льори та, напружуючи увагу, читав книжку з бібліотеки Рекляма, що її практичний формат уможливлює носити в кишені. Незабаром побачив я, що коло мене сидить якийсь стрі­лець і також читає книжку з того ж видавництва, ще й твір Канта, мабуть його астрономічну працю. Мене зацікавив той стрілець, що в спеку, серед пороху й гамору годен читати наукову книжку; я й познайомився з ним. Це був Балюк. До нього підходили його товариші з усякими справами: я помітив, що він осередкова й авторитетна особа в більшім гурті. За час тієї подорожі я познайомився і з його товаришами. Були це студенти-матуристи з Бучача.

На Закарпатті, в селі Ґоронді коло Мукачева, почала наша сотня робити вправи. Вони були дуже чудернацькі. Наш сотник Іван Коссак не вмів проводити сотнею, ані навіть четою. До наступу провадив так, що вибігав далеко перед чоло сотні, витягав шаблю, кричав: »Хлопці за мною! «і біг без упину до наміченої мети. Читаючи рано наказ, говорив він часто патріотично-бомбастичні промови, що збуджували загальний несмак. На полях біля Ґоронди стрічалися ми часто з сотнею Вітовського і приглядались, як багато користає вона з кожних вправ.

Балюка вже не було в сотні І. Коссака. Він зараз у перших днях побуту в Ґоронді ставав до курінного звіту, щоб перенестися до сотні Вітовського, й одержав дозвіл. Трохи згодом перейшло немало стрільців-студентів до сотні Вітовського, бо можливість піти з сотником Коссаком на поле бою наганяла страху. Я був також між ними. Наш курінний отаман д-р Шухевич дивувався з цієї мандрівки і випитував при звіті про причини. Він був добрий старшина й товариш, тому стрільці говорили правду: «Хочу добре вміти військові вправи», «Хочу мати довір’я до свого сотника» — й таке інше. Отаман підсміхався на це під вусом і дозволяв. На наше місце від­силав Вітовський таку саму кількість стрільців, що їх не дуже бажав мати в своїй сотні. Таким робом дібрав собі Вітовський сотню. Вона складалася тоді майже з самих інтелігентів: багато з них перейшло до неї свідомо, сподобавши собі її команданта. Це була підстава її пізнішої слави цій сотні.

В сотні Вітовського приставав я з бучацьким гуртом. Шкільні товариші Балюка розказували мені про нього, що він дуже талановитий і освічений, пише гарні поезії, а в Гімназії поважали його всі учні без огляду на їх народність: його вибирали безапеляційним суддею при всяких непорозу­міннях. Вперто студіював астрономію та задумував продовжувати студії в Ґрінічі, в Англії, тому вчився англійської мови.

Я помітив, що щоденні військові заняття не ослабили в Балюка давніших зацікавлень. При розмовах часто вертався до астрономічних тем, хоч які далекі були вони від життя. Раз, під час відпочинку між вправами, при­ступив до нашого гуртка один із курінних отаманів: але як почув, що розмовляють про астрономію, сказав розчаровано: «Ет, метафізика» — і відійшов.

Кілька днів перед виїздом нашого куреня в поле робив полковник Молік перегляд. Щоб переконатися про здатність сотенних командантів, давав їм завдання. Сотник Коссак дістав завдання: «Артилерія зправа». Підбіг до Вітовського та спитав, що має робити. Вітовський щось йому пояснив, але він видко незрозумів, бо, вернувшися перед свою сотню, таки не знав, що з нею робити. «П’ятдесят люда вбитих!» — наглив полковник. Тимчасом Вітовський, діставши завдання, оглянув кругом поземелля і за малу хви­лину лежала наша сотня схована в близькому рові. Коссак урешті зако­мандував: «Долів!». «Сто люда вбитих!» — гукнув на це полковник і поїхав до дальших сотень. Сотник І. Коссак знову спитав Вітовського, що робити. Цей відповів: «Тепер уже можете їм закомандувати: «Клякайте до молитви!»

 Ми чули й бачили цілу ту історію; були обурені на такого команданта й співчували з сотнею, що буде виставлена на постійну небезпеку з вини сотника.

В найближчих днях від’їздив наш курінь у поле. Команда бригади дала йому завдання продертися двадцятками через ворожу лінію й у запіллі ворога нищити мости, нападати на обози й ширити паніку. Вітовський призначив на сотенній збірці провідників двадцяток і стрільці зголошу­валися, до кого хто хотів. А як урешті спитав, хто піде до його двадцятки, то всі, хто мав ще вільний вибір, станули в довгий ряд. Сотник сміявся, що це якась завелика двадцятка й відчислив собі з ряду 20 стрільців, а решта мусіла відійти. Я держався з Балюком і кількома його товаришами й ми попали в одну двадцятку.

Дві години пізніше була збірка в повнім виряді — двадцятками. Співаки з першої й «безсмертної» чоти відспівали на наказ Вітовського строфу з хору Норманів: «Хто верне до дому, той з золота п’є». Тричі прогриміла серед вечірньої темряви ця боєва пісня — й сотня рушила на двірець, назустріч воєнній долі.

Другої днини були ми вже близько боєвої лінії в селі Воловець. Начальник штабу бригади поручник Кватернік промовляв до нашого куреня про завдання двадцяток. Потім курінь двадцятками розійшовся. Наша при­містилася на горбі над селом і чекала аж стемніє. Над відділом запанував типічний у такі хвилини настрій — сонне вижидання. Здалека глухо гри­міли гармати. Село переживало вже паніку. Жиди вантажили вози й утікали на захід.

Балюк не піддався загальному отупінню. Пішов у село подивитися, що там діється, купив муки, солонини, соли, й вернувшись, покликав кількох товаришів, щоб помогли йому варити. Вони пішли до опущеної хати, нако­пали в городі ярини та зварили для двадцятки добру страву.

Коли наша двадцятка тинялася вблизу боєвої лінії, виконуючи недо­речний наказ, тоді зацікавлення Балюка загально-військовими справами все більшало. Він осуджував недбальство та протекційність при обсаді провідних місць у нашім полку, наслідком чого проводять такі люди, як сотник Коссак або провідник нашої двадцятки. Стрільці повинні, мовляв, видати зпоміж себе нових старшин, добрих вояків і товариських супроти рядовиків.

Наша двадцятка, як і інші, з виїмком одної чи двох, не змогла дістатися за московський фронт. Наше ходження скінчилося тим, що нашу двад­цятку прилучили одної ночі в містечку Сваляві до якихось старих лядштурмістів і пігнали разом із ними до боєвої лінії. Ми були цим товариством пригноблені, а Балюк аж не мав сили йти. Я тоді помітив, що він дуже вразливий. Але зустрів нас по дорозі перший курінь УСС, що саме вирушив у поле й відібрав нас. З радістю дізналися ми, що двадцятки відкликані, що стрільці дістали наказ зібратися в містечку Сваляві, до якого ми знову зближалися.

Від вчасного ранку надходили двадцятки з усіх сторін на місце збірки. В усіх гарний настрій. Уже деякі сотні стоять у лавах. Врешті оголошують скрізь: «Збірка сотні Вітовського!» Вітовський худий, зарослий, поважний, сперся на палицю й чекав на місці збірки. Мовчки дивився на великі про­галини в своїй сотні, що їх не було кому заповнити. «Я пішов би в огонь за ним» — сказав тоді до мене Балюк.

II

Найбільше зблизилися ми та приятелювали в листопаді й грудні 1914 р. Це було по офензиві на Стрий і Борислав: там Балюка не було з нами, бо він захворів. Австрійську армію відкинули москалі назад у гори. В половині листопада по новім відступі опинилася вона вже на границі між Галичиною й Угорщиною. Стрілецьким сотням, що були поприділювані до різних бриґад, найчастіше припадало завдання сторожити або стежити за ворогом. Сотня Вітовського, що по битві на горі Кобилі була в Коші на відпочинку, вийшла знову в поле й зажила, як інші сотні.

Я вже встиг пізнати Балюка краще і був здивований його сильною осо­бистістю, активністю супроти життя й атмосферою творчости, що його окружала. Теоретичні зацікавлення були невідлучною частиною його істоти, випливали природно з його світовідчування: були для нього такою ж дійсністю, як та, що нас окружала. Вони лишились однаково сильні серед суворого й виснажливого воювання.

Ми, обидва розмовляли при довгих переходах сотні горами і бездоріж- жями й у селах на гамірливих кватирах. Тоді забував я про втому та про тягар наплечника. Говорили ми про літературу й мистецтво, про справи філософічні та релігійні. І тут він, хоча природник, показувався обізнаний і очитаний, як знавець. Але найрадще розмовляв на теми астрономії, хемії й астрофізики та про вагу вислідів цих наук для світогляду людини. А що астрономія зарання хвилювала мою уяву більше, як найкращі твори пись­менства й мистецтва, то ми мали про що говорити.

В астрономії й астрофізиці шукав він відповіди на питання філософічні й релігійні. Був пройнятий наскрізь образом дійсности, як його з’ясовує астрономія, і відтворював цю дійсність з нечуваною пластикою. Був п’яний її поетичністю. В його мозку був наче окремий осередок для космічної свідомости. Він відчував безупинно, що зоря, по якій ми ходимо, це дрібна пилина серед безлічі великих сонць, які стрілою мчаться серед вічної зоря­ної ночі всесвіту. Там вічний рух і жахливий холод, вічна ніч та й вічна тиша, бо немає атмосфери, що родить звуки. Вслухувався в цю безкраю, космічну тишу, слідкував за сяйвом і теплом, що його кидають невпинно міріяди палаючих сонць у вічно темні й невмолимо холодні простори. Він наче бачив, як вони палають, та приглядався різним фазам розвитку їх матерії. Сухі наукові факти перетворював він своєю уявою й інтуїцією у величні картини, наглядні та яскраві.

Кілька разів розмовляв він зо мною чи іншими стрільцями на такі теми й розмова часто переходила в монолог, піддержуваний запитами, то я все більше впевнявся, що не наука дістане в нім ученого астронома, лише наша література талановитого, своєрідного поета.

Тимчасом війна йшла нестримно пізною осінню й вимагала напруження всіх сил. Застави і стежі під час дощу, що замерзав на плащі й переміняв його в леДяний панцир (застава в Климці). Опісля метелиці, морози. Балюк скоро став одним із найкращих стежних провідників. Діставав тяжкі зав­дання й найбільші віддалі. Не міг найти стрільців, що постійно ходили б із ним на стежі. Вони боялися далекого маршу та небезпеки, в яку їх уводив. Бо він не вдоволявся тим, що дійшов до місця, де мав наказ бути, але під­ходив ближче до ворога, щоб щось важного побачити; а то й відрисувати при нагоді ворожі окопи чи становища артилерії. Його звіти викликали подив у команді бригади.

Як було трохи вільного часу, то ми обидва з Балюком читали книжки, що їх купив він у Мукачеві перед виїздом у поле. Оповідання Андреева, »Листки трави« Вітмена, пісню про Ґудруну й ін.

Життя давало тоді мало не щодня могутні переживання. Вони зменшили потребу книжніх переживань і звузили літературний смак. Пісня про Ґудруну так і лишилася непрочитана, бо для її епічної довжини й повільности не мали ми зрозуміння, ані терпеливости. В тих новелях Андреева, що ми читали, було забагато неприємного й забагато життьового побуту, що нас не обходив і був баластом. За те Вітмен так припав нам до вподоби, що став нашою постійною лектурою. Його поезія міцна і глибока, а при тім найоптимістичніша з усього, що я коли читав. Балясту не має взагалі, як музика. Оспівує красу життя і бездонну таємничість всесвіту. Його опти­мізм органічний, а не добутий зусиллям волі, як у Ніцше. Тим більше захоп­лювалися ми ним. Для песимізму не мали ми ніякого зрозуміння; часті небезпеки й наші енергійні відрухові зусилля, щоб із них видобутись, вия­вили нам, як сильно ми до життя прив’язані. Книжку Вітмена читали ми в селах на кватирах і при вогнищі на заставах і ніколи не мали її досить. Раз, пам’ятаю, читав Балюк голосно поезію: «Праоснова», що починається ось так:

Тобі, праосново

Незрівняна, палка, добра осново;

Ти непорушна, невблагана, солодка ідеє,

Невміруща в усіх часах, расах і краях:

Під кінець дивної, загадкової борні, могутньої боротьби задля тебе,

(Я тверджу, що всі борні в минулому велись задля тебе

І майбутні настануть по правді лишень ради тебе):

Тобі ці пісні та вічному твойому походові.

Читав її поволі, слово за словом, провірював інтуїцією влучність пооди­ноких понять, і сказав з захопленням: «Яке це гарне!» Образ світового діяння, що його змальовував Вітмен, був споріднений із його світо­відчуванням.

З наших письменників згадував і наводив часто Франка. Я познайомив його з пам’яти з найкращими досягненнями нашої лірики з останніх перед­воєнних років — із творчістю Олеся й Філянського.

Їх творчість подобалася йому дуже. З приводу величної лірики Філян­ського, а головно поезії «Хвала» замітив він, що теперішні інтелігенти мало займаються питанням, чи існує щось душевне поза світом матерії, й обходяться спокійно без відповіді на це питання. Щодо нього самого, він не міг би жити, як би не мав уже позитивної відповіді на це питання.

З чужих літератур знав найкраще німецьку. Нераз говорив, як знавець про Ґетевого Фавста та наводив думки всяких письменників із доби клясицизму й романтизму. Любив творчість Ніцше і захоплено повторював його поезію, що починається словами:

О Mensch. Gib Acht.

Was spricht die tiefe Mitternacht?

Він також відчував усією своєю істотою, що світ глибокий і що радість глибша, як біль.

Інколи сходила наша розмова на нові відкриття в царині мікрокосму і на той переворот у світогляді людини, що вони мусять викликати. Але наше знання в цій ділянці не було велике, бо досліди над внутрішнє-атомовою енергією почалися недавно й про їх висліди в нас перед війною мало що знали. Ми вирішили простудіювати цю нову ділянку знання зараз по війні, в університеті. Повоєнні студії були не раз темою наших розмов; у них містилися всі його мрії про будуччину.

Поголоски про скорий кінець війни повторювались у зв’язку з вістками, часто видуманими, про події на західному фронті; а що не було в нас часописів, то ми спершу потрохи їм вірили. Але надії не здійснювалися, натомість війна ставала щораз суворіша, з паленням сіл здовж фронту, щоб москалі не мали де мешкати, з життям у землянках і тріскучими морозами. На стежах приходилося бродити глибокими снігами. Чорні, виснажені ланд­штурмісти піддавалися в полон цілими відділами. Їхні стежі не приносили вартісних звідомлень і при кожній нагоді йшли в полон. Команди мусіли для придбання потрібних інформацій висилати старшинські стежі. Серед таких обставин праця Уесесів находила щораз більше признання.

Москалі вперто держались у Карпатах ще й простягали руки по Закар­паття. Галичина наперекір усім нашим обрахункам і сподіванням, таки залишалася в їхніх руках. Балюк горів завзяттям і бажанням якнайбільше пошкодити ворогові, що зазіхає на останній кусень нашої землі. Завжди був невтомний і геройський у виконуванню обов’язків провідника стежі. Не раз у розмовах підкреслював велике історичне значення факту, що ми Січові Стрільці находимося в цю епохальну хвилину в збройній боротьбі з найтяжчим ворогом нашої нації; а що нас мало, то повинні ми якнай­більше працювати.

Балюк завжди був між тими кількома, що зголошувалися на провідників таких стеж, які йшли найдальше та мали найтяжчі завдання. Розказував мені, як приходив бувало зі стежею близько села, що в ньому сидів ворог, або в околицю, де вже легко з ним стрінутися і стрільці не хотіли дальше йти, хоча треба було. Тоді він лишав стежу на місці й ішов дальше; бувало, що й сам, і виставлявся при своїй короткозорості на велику небезпеку. Казав, що не боїться смерти, лиш тяжкої рани. На випадок наглої пере­стрілки стежа відступить, як звичайно в таких випадках, а ранений ли­шиться серед лісу в снігу на повільну смерть. Стрільці оповідали пригоду, що з неї він лише чудом вийшов живий. Лишив був стежу й пішов сам наперед. Зайшов на якийсь яр. Розглядаючися, побачив нараз близько на противному збочі москаля, що саме змірив до нього з кріса. Кинувся вті­кати; куля свиснула йому над головою. Заки москаль стрілив другий раз, він щез уже в гущавині.

Стрільцям своєї стежі наказував, щоб не стріляли в москалів зараз, як їх побачать, лише старалися забрати в полон, бо від полонених дізнався, що напроти стоять українські полки.

У грудні довідалися ми про великі бої на західному й східному побо- євищі, та про маси людей і гармат, що були в них ужиті. Не раз розмовляли стрільці на тему війни і сподіваних перемін границь та доходили до виснов­ку, що варта буде жити по війні й бачити всі її наслідки. Балюкові відби­рали такі розмови настрій. Попадав у задуму. Мабуть уже не сподівався побачити повоєнного світу.

Багатосторонність його вдачі була для нього трагічна. Він був уроджений для дужої творчости. Його нечуваний голод знання, прониклива інтуїція космічного діяння, могутнє чуття, що спонукувало переживати дійсність багато сильніше, як усі довкола нього й одержувати спонуку до діла тоді, коли інші пасивні, вперта воля, що прямує твердо до наміченої мети — все це було для послуг його змаганню виявити себе в творчості. Але рівно­часно хвилювала його сильно дійсність, що серед неї жив, і вимагала діяльности. Він мав усі дані на суспільного діяча й команданта. Енергія, ініціятива, карність і характерність, були прикметами його вдачі. Відвага й холоднокровність серед небезпек і бистра орієнтація в просторі та серед несподіваних подій давали йому змогу вибитись у війську навіть між вибраними на перше місце, що було для нього заразом і найнебезпечніше. Як командант вимагав багато від своїх стрільців, але від себе ще більше.

Завжди був між тими, кого висилав у вогонь, або на небезпеку. Вважав, що інакше не мав би права вимагати відваги й самопожертви від стрільців. Так поступав по змозі й тоді, коли став старшиною. Стрільці обожували його. Одначе, в таких умовинах навіть найбільш уперте воєнне щастя служить не довго.

III

В половині грудня проломили москалі десь недалеко від Бескиду австрій­ський фронт і вдерлися на Закарпаття. Стрільців цей відворот страшенно пригнобив. Вони не були ще доволі загартовані. Мали «добрий замір» іти в Галичину й думали, що заслужили собі на це. Вони ж працювали понад сили й осягнули над москалями перевагу на стежах. Відворот тривав два дні. Стрільці опинилися в селі Поляні. Відтіля вислала бригадна команда нашу сотню до села Порошкова, до Групи полковника Ґійома. Цей повинен був виконати бічний удар на москалів, чи щось таке. Полковник привітав нашу сотню промовою. Сказав, що хоча досі не мав Стрільців під своєю командою, одначе, чув про нас багато. «Ваша слава випередила вас», — казав він, — «тішуся, що маю вас у себе».

На другий день перед полуднем вислав сотник Вітовський кілька стеж, одну з них під проводом Балюка. В полуднє вирушила ціла сотня. Вже темніло, як ми вилізли на гору Козар. Тут у лісі розложилися на нічліг. Сніг по коліна, мороз здоровий. Ми відгорнули сніг, наломили смерекового гілля й постелили; розмістились у формі еліпси, а по середині розпалили кілька великих вогнищ. Нащастя був недалеко стіг сіна. Хто змерз, на­крився ще й сіном. На цілу сотню лише два просиділи всю ніч при ватрі: наш сотник, бо його чура їхав із речами при обозі, і Теофіль Мелень, що недавно пристав до нашої сотні. Кілько разів я будився вночі, бачив над собою рожево осяяне засніжене гілля смерік, крізь гілля зорі, що тихо сяли на чорнім небі та біля ватри їх обох, як мовчки сиділи. Бували й принагідні посидільники, що їх зігнав мороз. Загрівшись, ішли знову спати.

Рано на збірці — було це 19 грудня 1914, на св. Миколая — сказав сотник, що сьогодні харчів не дістанемо, бо обоз не прислав, а найближчої ночі ночуватимемо вже в селі, але наперед мусимо вигнати з нього москалів.

Прийшов із стежею Балюк. Сотник вислухав звідомлення й вислав його знову з одною зі стеж. Надвечір були ми в селі, що лежало під граничним хребтом Карпат.

Цілий тиждень ходила сотня держати сторожу на хребті, що в тому місці називається Руський Путь. У кількох точках, відки було далеко видно, поставив сотник «стоячі стежі» по двох стрільців; їх зміняли щодві годині. Пронизливий вихор дув тут безупину, котив усе нові хмари, а з них часто сипав такий густий сніг, що не було видко на кілька кроків. Стрільці мимохіть зміняли наказ: замість «стояти» — «бігали». Як надходила зміна — сходили в долину, де під хребтом на краю ліса горіла ватра. Перед смерком приходила друга півсотня на нічну зміну, звичайно під проводом вістуна М. Мінчака, або підхорунжого Гриця Труха. Рано заставали ми їх при вогні, сонних, утомлених, із зачервонілими очима. їх завдання було куди тяжче, як наше: час удвоє довший, темрява, стрімке узбіччя й дуже ховзьке.

Я стояв на стежі найчастіше з Балюком, як лише не був він зайнятий розміщуванням стеж (він був вістун). Час нам скоро минав. Одного дня, коли погода поправилася й пригріло сонце, ми розглядалися по широкій околиці. На Закарпатті був відмяк, а що ліси там переважно листкові, то вид був обдертий і брудний. По галицькім боці, на сході, як далеко око сягало, білів сніг і синіли на хребтах і в яругах майже безперервні ліси. За найдальшими горами блищали в сонці білі рівнини. Все в руках ворога, що вперто боронить загарбаного. «Коли ж ми там будемо?» — питав Балюк і линув тужною думкою до рідної хати. Він не попрощався з ріднею, як ішов на війну; тим тяжче було йому тепер згадувати про неї. Пішов без її відома, бо, мовляв, мати була б старалася не пустити його. Вгадував, що його рідні саме тепер дома роблять: батько, мовляв, обійшов уже худобу, все зробив, що рано треба коло господарки, та й сидить у хаті при столі. А мати думає, за ним плаче, що немає вістки.

Від Мадярщини прикотив уже вітер нові хмари. Клубилися вони, низько летіли і заслонювали небо й околицю щораз більше; як ми сходили зі стійки, то лише над сходом була ще смуга синього неба й біліли в сонці далекі рівнини.

За тиждень весела новина: Йдемо вперед! У Галичину. Через Руський Путь подалася сотня до першого галицького села. Воно було заповнене військом. Серед села стояли гармати й стріляли. З трудом дістала сотня дві хаті на приміщення. Тісно. Розкладати річей не можна. Поготівля. Якось не твердо станули ми на краю галицької землі! По полудні надійшли нові відділи. До нашої хати прийшли три старшини, посідали, розглядались, а далі почали по німецьки розпитувати, хто призначив нам цю хату й відколи тут кватируємо. Зле буде, думаємо, схочуть нас під ніч вигнати, а вільного місця в цій частині села нема; треба йти до сотника, може вдасться задержати нашу кватиру.

Аж тут входить сотник Вітовський. Важна справа, — хто зголошується добровільно, щоб ще цієї ночі доручити звідомлення нашої групи команді такої-то бригади, що перебуває тепер на горі Пікуї, за Руським Путем. Там треба її знайти. Але безумовно цієї ночі. Звідомлення дуже важне. Заблудити не вільно.

Зголосився Балюк, Мінчак, Трух, Матчак і Ярем. Сотник розділив їх на дві частині, щоб ішли різними дорогами з тим самим звідомленням. Показав їм на мапі гору й дороги. Вони зібралися й пішли з сотником до команди групи.

Тимчасом чужі старшини тихцем винеслися з хати. Певно ніколи ще не бачили, щоб старшина зі своїми стрільцями розглядав мапу, розмовляв про ґрупу й бригаду та поводився так потовариськи. Мабуть вони з того дива лише стільки зрозуміли, що могло б не вдатися вигнати нас із кватири.

Обставини так склалися, що я більше не бачив Балюка. За два дні дістався я в полон разом із цілою стежею. Саме починався новий московський наступ.

IV

В липні 1915 року, коли більша частина Галичини була вже звільнена від москалів, вернувся я до Коша УСС. Тут довідався багато цікавих новин: що Балюк уже четар і заступник Вітовського, що він і ще гурт Стрільців сотні Вітовського почали, мовляв, під весну 1915 року займатися політикою, завели переписку з «Союзом Визволення України» й дискуту­вали на тему стрілецької ідеології. Цей рух поширився і в інших сотнях другого куреня. За почином Балюка почали Стрільці-фронтовики складати гроші на пресовий фонд, щоб по війні видавати часопис і так впливати на суспільність; вони, мовляв, постановили не вдоволятися по війні ролею ветеранів, лишень використати своє значення серед нашого народу для поширення своїх ідей. У тих справах відбувалися віча по сотнях. Балюк дав одного місяця на фонд цілу свою старшинську платню, а Стрільці в кількох сотнях за його прикладом цілу          10-денну платню так, що фонд більшав безупинно.

Я написав до Балюка листа в поле, що з першим транспортом приїду й познайомлюся з тими новинами, які тепер завелись у Стрільців у полі. Стрільці стояли тоді над Золотою Липою коло села Завалова. Він відписав, щоб я скоро приїздив і познайомився з фронтовиками, бо я тепер їх не знаю; вони стали зовсім інші, нові люди. Опісля в одній картці розпитував подрібно, що діється в Коші.

В останніх днях серпня прийшли з поля вісті, що лінія Золотої Липи проломана та й, що коло Завадова наступала сотня Вітовського й ще одна. Від стрільця, який саме приїхав з поля, довідався я, що Балюк згинув у наступі, прошитий низкою куль зі скорострілу. На другий день дістав я від нього дві полеві листівки; він писав, щоб я скоріш приїздив. Будемо разом читати, він спровадив багато гарних книжок. Часу є досить, бо на фронті спокій …

Щойно по тім бою й по втратах в офензиві над Серет стала потрібна висилка доповнення з Коша. Місяць по наступі коло Завалова був я вже в полі. По семиковецьких боях, що зайняли з перервами цілий місяць жовтень і початок листопаду, настав зимовий спокій. Цілий полк УСС кватирував у Соснові над Стрипою. Хоч як я приглядався, одначе не міг відкрити якоїсь переміни серед старшин чи рядовиків. Не бувало тепер зборів, що на них обговорювали б справи стрілецької ідеології, чи якоїсь праці серед суспільности або серед стрілецтва. Пресовий фонд, що з хви­линою смерти Балюка перестав збільшуватись, бо за ним ніхто вже не агітував — віддано на видавання журналу «Шляхи».

Багато споминів і згадок появилося про нього в часописах і журналах. Про ніодного іншого стрільця не було й половини того. Також багато з його листів видрукували. Це все показує, що широкі зв’язки вмів він нав’язати за короткого пів року та, що сильне вражіння робила його могутня інди­відуальність. Кілька його поезій видрукували «Шляхи» та «Стрілецький Альманах» з 1917 року.

По сотнях довго ще мандрували між стрільцями-інтеліґентами добірні книжки з його підписом. У моїх руках були між іншими: поезії Лесі Українки, «Пломєнє» Бжозовського й «Будуччина людства» — біологічна студія Вільгельма Бельше, книжка в стилю Балюка з безкраїми перспек­тивами та смілива у висновках.

У початку 1919 року роздобув я його передвоєні поезії й записник. Темою цих поезій душевна боротьба, сумніви й мука їх автора, що відкинув мітологічне розуміння змісту й суті світу, а рівночасно відкинув і матерія- лізм, шукаючи духової основи й мети світу. Хоча чуття в них могутнє та стихійне, як вулькан, все таки у раніших записках пізнати незрілість автора-ґімназиста. Записник має подібну тему: в ньому автор слідкує за своєю душевною боротьбою, з’ясовує її ґенезу та стежить за цілим ходом; попри це, з великим обсерваційним талантом малює своє довкілля: учнів, професорів і село. Записник і частина поезій повинні б вийти друком.

V

В червні 1919 р. повела Галицька Армія під проводом генерала Трекова сильний протинаступ. Розбила противника в кількох битвах і скоро проби­валася в глибину Західніх Земель. Коломийська бриґада, що до неї належав я в ту пору, посувалася в напрямі на Бучач. Наш курінь станув одного ранку в селі, що його назва відновила в мене спомин про незабутнього товариша. Це були Трибухівці, рідне село Балюка. Я зараз пішов побачити його рідну хату, — те гніздо, що з нього вийшла ця виїмково талановита людина.

Звичайна хата, велике подвір’я, на ньому кидався у вічі взірцевий поря­док і чистота. В хаті була його рідня, — всі подібні з лиця до нього. Я сказав господареві, що ми з його сином разом воювали в Карпатах і що я не мав кращого приятеля, тому хотів би про нього дещо довідатися. Інші повиходили з хати. Балюків батько почав розповідати про свого покійного сина.

В нижчих клясах Гімназії вчився Іван, мовляв, дуже слабо. Він (батько) спитав одного професора, що має з сином робити, а той радив йому купу­вати книжки до читання. Як почав Іван розчитуватися в тих книжках, то від тоді все з книжками носився, розвинувся й помудрів. Раз роздобув якусь книжку про лікування зіллям і всім людям у селі дораджував при хоробах. Пізніш у шостій клясі припали йому до вподоби книжки про звізди. Спроваджував собі грубі німецькі книжки та ясними вечорами дивився на небо крізь скла. Тату, каже бувало, зійшло вже нове сузір’я: і назве його. Всі ті книжки порозтягали мадяри, як кватирували тут. Сидів до пізної ночі над книжками, а як змучився, то брав палицю, обійшов ціле село, та й знову до книжки. Помагав у господарстві, а на феріях передягався зовсім по-сільському. Дуже добрий був і слухняний. Як настала війна, записався до Січових Стрільців і все ходив до Бучача на вправи. А потім, як пішов на війну, то більше вони його не бачили — казав з великим пригнобленням. Якось за рік, як уже москалі відступили, переказав їм один пан, що їх син убитий, і вони їздили на його могилу. Його мати дуже за ним тужила. Ще тієї ж зими вмерла. Є в нього ще один син і добрий син, лише душа не та. Тут його голос задрижав; я перейшов на іншу тему. Показав мені ще спільну світлину Івана та його діда, дуже вдатну.

Вечором входив наш курінь та інші відділи до зайнятого тієї днини Бучача. Вікна й двері кам’яниць були позамикані і позаслонювані. На ву­лицях ні живої душі. Грімко лунала по місті наша бадьора пісня й рівний крок сотень; дрижали доми від гуркоту гарматніх коліс. Скоро переїздили довгі кольони обозів, прямуючи на північ. А я думав про нього: яку визначну провідну ролю був би він вибрав собі в нашій боротьбі за державу, як росла б і горіла та справа, за яку він узявся б, який незаступний був би він для нас зі своїм запалом, умінням впливати на маси, ініціятивою, зі своєю творчою індивідуальністю.

Так само несподівано, як у його хаті, був я й на його могилі. Кілька днів пізніше сходив наш курінь у долину Золотої Липи. Перед Заваловом чогось задержався. Йшов коло мене якийсь УСС і сказав що тут близько є могила четаря Балюка. Зараз між деревами натрапили ми на неї. Посередині ве­лика, округла могила, а довкола притулювалися могилки тих стрільців, що згинули разом із ним у наступі. Могили не були обгороджені. На великій не було хреста. Питав я про це селян і вони сказали, що скинули його кольоністи, яких багато в селі...

Так пройшов через життя Іван Балюк.

(«Всесвіт», ч. 1, Львів, 1936, crop. 29-47)