Трибухівська громада
Бучацький район, Тернопільська область

Історична довідка

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

с.ТРИБУХІВЦІ

 

ТРИБУХІВЦІ — село в Бучацькому районі. Центр сільради. 1961-1991 називалося Дружба.

Розташоване на лівому березі р. Вільховець, за 5 км від райцентру і 2 км від найближчої залізничної станції Пишківці. Населення 4112 осіб (2016).

Назва села походить від трьох величезних вікових дерев – буків, які, за переказами росли при в’їзді в село. Первісна назва – Трибуківці, згодом трансформувалась у Трибухівці.

Точних відомостей про виникнення села немає. Але відомо, що перші поселення людей виникли ще в другій половині неолітичної доби. Про це свідчать археологічні розкопки поховань трипільської культури. На частині села, що називається Борщівка, знайдено гончарні вироби з геометричним орнаментом, на деяких уламках цих виробів виявлено грецькі та латинські літери.

Перша письмова згадка  села, як власність Бучацьких гербу Абданк.

Власником чи посідачем села у 1611 р. став Станіслав Ґольський, який набув маєтність від представника роду Бучацьких-Творовських гербу Пилява.

 

Відома письмова згадка про Трибухівці, яка датується 1672 роком. Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який подорожував українськими землями в 1670-1672 році разом з коронним гетьманом Собєським , пише про Трибухівці так: „Дня 18 лютого 1672 року. З цього місця [Ялівець], рівнинними грунтами до Помірців півмилі. Це село в долині серед кущів , майже поряд іншого такого ж села, Цвітової. Далі через село Трибухівці, біля якого тече, як і в Язлівці, річка Вільховець, до Бучача півмилі.”

 

У 1680 р. після демаркації польсько-турецького кордону залишились у складі Речі Посполитої.

У ХVІІ – ХVІІІ столітті територія села входила до складу шляхетської Польщі, землі належали Потоцьким, а після першого поділу Польщі в 1772 році попала під владу Австро-Угорщини.

Відомо, що в першій половині ХІХ ст. Трибухівці належали вірменській родині Кристофовичів (Krzystofowiczow). Близько 1890 р. село придбав Корнель Городиський гербу Корчак (помер в 1898 р.). Від нього село перейшло до сина, відомого портретиста Францішка Городиського (Franciszk Horodyski, 31.03.1871-28.09.1935). Останнім власником маєтку (519 га землі, ставок) був син художника, Корнель Городиський (народився в Трибухівцях 11.09.1904, помер в квітні 1940 р. в Старобільську або Катині). В Трибухівцях народилася і дочка Францішка, відома польська скульпторка Ядвіга Городиська (1905-1973), яка після Другої світової війни працювала у Кракові.

 Корнеля Городиського в 1939 р., коли сюди прийшла радянська влада, заарештували, а його дружина та дочка встигли втекти. Пан теж втік - з-під арешту, але за чутками, був знову заарештований на території тодішньої Румунії, де і помер. 

В 1890 році в Трибухівцях проводився продаж земель, вивільнених після порубки панського лісу. Ці землі були дешеві, тут починають селитися нові люди, таким чином виникають хутори: Поперечки (назва походить від, що поля тут були розташовані впоперек), Кут (поля розташовані в куті, на границі), Довговина (довгі поля-гони), Заниво (землі розміщені за полями – нивами). За даними 1900 року в селі проживало 2738 (70%) українців, 972 (24,8%) поляків, 207 (5,2%) євреїв.

Але не тільки про хліб насущний думали селяни, але й свято берегли традиції.

Товариство „Просвіта” започаткувало свою діяльність ще за часів Австро-Угорщини. В Трибухівцях ним була заснована одна з перших читалень району. У 1908 році членів «Просвіти» нараховувалось 153, у бібліотеці було в наявності 398 книжок, існували каса, крамниця, шпихлір (комора), аматорський гурток. Голова – о. Леонтій Лушпинський. В 1911 році, з 27 березня по 15 квітня заходом товариства „Просвіта” відбувся торговельно-касовий курс у Бучачі. Свідоцтво про закінчення курсу одержав Стефан Нетреб’як, 25 літ, директор каси села Трибухівці. В 1904 році в селі засновано молодіжну організацію „Соколи”, яку очолив Роман Андреїв. В цьому ж році у Бучачі було засновано Просвітове Товариство Ощадностей і Позичок „Праця,” тоді ж і в селі засновано статутові позичкові каси. У 1921 – 1934 роках „Праця” досягла 2432 членів. Згодом „Працю” перейменовано на Український кооперативний банк, а кредитні кооперативи стали називатись „Українська Райфазенка,” так було названо і в Трибухівцях. В 1925 році товариство належало до молочарської кооперації „Маслосоюз” . В Трибухівцях існувала також єдина в повіті фабрика сукна, в якій працювали в продовж цілого року чотири робітники і дві робітниці. У 1924 році у Трибухівцях був відновлений кооператив „Єдність” для загального закупу і збуту продукції. В 1933 році було засновано руханково-пожарниче товариство „Луг,” до якого належала вся молодь села, молоді господарі. Керівником його був дяк Петро Іванків, буханщиком (відповідальний за спортивну підготовку і дисципліну) і касиром – Іван Побуринний.

В селі була одна двохкласна школа, в якій працював один вчитель, десять шинків. До 1919 року в селі вже були чотирьохкласна і експонована польська школи.

 

В 1939 році в селі діяли одна шестикласна польська і одна чотирьохкласна українська школи. Директором був Левицький Броніслав. Майже всі предмети вивчались на польській мові, а щоб навчитись і писати по-українськи – ходили до дяка. В Львові в 1926 році видано книжку Северина Ленгерта „Список шкіл і вчителів у Львівському шкільному окрузі, який включає воєводства Львівське, Станіславське і Тернопільське,” в якій є дані і про село Трибухівці.

За даними 1939 року в селі проживало 2680 (61,9%) українців, 1520 (35,1%) поляків, 130 (30%) євреїв.

17 вересня 1939 року в село вступили війська Червоної Армії, які принесли з собою радянську владу. В Трибухівцях було організовано тимчасове управління, якому підпорядковувалось 5 сіл. Головою управління було обрано Івана Нетреб’яка, секретарями стали Іван Іванків та Микола Погорецький.

Було розприділено поміщицьку землю. В квітні 1940 року було створено перший колгосп, в якому об’єдналось 40 господарств. Головою було обрано Івана Федоровича Іванкова.

23 січня 1940 року було створено сільську Раду, до якої в березні 1940 року було обрано 25 депутатів. Секретарем став Нетреб’як Степан, рахівником Нетреб’як Гаврило.

26 липня 1941 року село було окуповане німцями. На господарстві колгоспу було засновано німецьке господарство – лігеншафт. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 597 жителів села. Було створено і відділення української допоміжної поліції. Старостою села став М. Брухаль.

20 липня 1944 року Трибухівці звільнено від німецьких окупантів. Повернулась радянська влада. В 1946 році було відновлено колгоспи.

До 1948 року село було повністю колективізовано, згодом утворено 4 колгоспи:

1.) колгосп імені Сталіна (162 господарства, 1040 га землі),
2.) колгосп імені Радянської Армії (195 господарства, 1095 га землі),
3.) колгосп імені Калініна (86 дворів, 475 га землі),
4.) колгосп імені Лесі Українки, один великий колгосп.

В 1954 році було утворено один великий колгосп . Головою його став М.С. Навроцький. З 1940 року у Бучачі існував зооветеринарний технікум, а в 1964 році колгосп і технікум було об’єднано і на території села було утворено Бучацький радгосп-технікум. В 90-х рр. Бучацький радгосп – технікум було реорганізовано і утворено Бучацький державний агро-коледж. В 1961 році село Трибухівці перейменовано на село Дружба.

Жителі села Трибухівці не залишались осторонь національно визвольних змагань. Багато молодих людей були членами ОУН – УПА. За рідний край, за нарід свій голови склали у боротьбі за волю 51 чол., за співробітництво з повстанцями було арештовано 23 чол., в живих залишилось лише 13.

1941 року в селі поблизу цвинтаря біля центральної дороги насипали 6-кутну символічну могилу, обклали насип камінними цоколями висотою 80 см, поверхню — дерном. В середину помістили землю, политу кров'ю в'язнів Чортківської тюрми, на вершині встановили березовий хрест. Знизу поставили плиту, на якій викарбували 2 шаблі, тризуб, надпис: «Спіть, хлопці, спіть. Про кращу долю і волю України сніть.» Плиту червоні окупанти знищили 1944 року, насип розгорнули 1950-го.

У державному архіві Тернопільської області є відомості, що в с. Трибухівці Чортківського району Станіславської греко-католицької єпархії колишнього Бучацького повіту Тернопільського воєводства, станом на 1930 рік були: церква Святої Параскевії, мурована, збудована в 1847 році (матірна, в частині села, званій Отенівка); в другій місцині, званій Борщівка, — церква Благовіщення Пречистої Діви Марії, дерев’яна, збудована в 1885 році; в частині села, знаній Завадина — церква Успенія Пречистої Діви Марії.
 

Церква Успенія Пресвятої Діви Марії, що на Завадині, будувалась понад 100 років тому. У 1923 році, була добудована. Потім вже її поштукатурили всередині і ззовні, правилось у церкві до 1948 року. У 1948 році церкву закрили і зробили у ній склад зерна. Вона на той час ще не була розписана, розмальована і не мала іконостасу.

У 1988 році було надано дозвіл Тернопільського обласного комітету в справах релігії на відкриття церкви Успенія Пресвятої Діви Марії по вулиці Завадині. На свято Успенія у 1990 році церква була відкрита. Церква зареєстрована як така, що належить Українській православній Церкві Московського патріархату.

 

Церква Благовіщення Пречистої Діви Марії, яка знаходиться й частині села Борщівка, збудована у 1885 році. Вона не будувалась жителями села, але на зібрані гроші було привезено заготовлений зруб із Прикарпаття. На пожертви парафіян був куплений іконостас, який з часом втрачено. Ця церква належить до прадавнього подільського типу тризрубних храмів ХVІ-ХVІIІ століття. Зараз церква належить Українській православній Церкві Московського патріархату.

Костел, який був збудований у 1936 році на кошти пана Городиського, після війни був закритий. Потім тут був склад зерна, пізніше — автогараж. Довгий час влада використовувала  костел,  як спортзал, але люди протестували проти цього, заявляли, що це є святе місце, молитовний будинок. У 1993 році костел відремонтовано і освячено.

У 1847 році була збудована церква святої Параскевії по вулиці Отенівка. Вона була невелика і мурована. У 1934 році церковний комітет,порадившись з священиком Петром Коцюбинським розпочали будівництво нової церкви навколо колишньої. Стара церква стоїть всередині, а кругом неї зводиться фундамент і мури нового храму. У 1939 році почалась війна і будівництво храму припинилось. У 1990 році легалізовано Греко-Католицьку Церкву.  З легалізацією УГКЦ (1990р.) було віднайдено старі карти, якими користувалися довоєнні будівельники. Вони й дозволили вберегти прекрасні риси мистецьких довершених ліній храму — задуму талановитих зодчих.

У 1990 році у Великодні свята після відправи вірні вирішили розчистити церковні мури церкви Святої Параскевії. Вже в травні 1990 року розпочались Богослужіння.     У 2002 році розпочалась підготовча робота до будівництва Хресної Дороги. Також виготовлені фігури, які були встановлені біля кринички Йорданського водосвяття.  28 жовтня 2003 року на храмове свято церкви св. Параскевії відбулась Свята Літургія і освячено Хресну дорогу. 

Православна церква Київського патріархату  Архістратига  Михаїла збудована на  місці зруйнованого храму  Святого Архістратига  Михаїла  (точних дат побудови і руйнації немає, але  є записи в старому Євангелії, яке зберігається в церкві і по сьогоднішній день де написано: «Во  ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Цю книгу,  названу Євангелієм, купив раб Божий Іоан Жук з дружиною своєю Марією і дітьми своїми, за здоров’я, спасіння і відпущення гріхів, і за батьків своїх померлих.  Передав  Його (Євангеліє) до Храму св. Архістратига  Михаїла села Трибуховець.  Дав за него монети польські талярів битих шість Року Божого 1715 місяця квітня дня 25…». Перше святкове богослужіння  відбулося 21 листопада 2014 року .

Втрачені пам’ятки:  палац Городиських у неоготичному стилі (тепер на цьому місці — залишки господарських приміщень виробничої частини колишнього Бучацького радгоспу-технікуму), але в 1944 р. його було підірвано. В 1957 році рештки споруди повністю розібрали.

Пам’ятники:

  • пам'ятний хрест на честь скасування панщини 1848 року (відновлено 1991);
  • воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1970, реконструйовано 1984);
  • на могилі воїна ЧА В. Грамоти (1979);
  • Симолічна могила борцям за волю України (2016)